Окупація неминуче пов’язана з обмеженням свободи пересування. Сам собою контроль за в’їздом-виїздом, терміном перебування та відповідальність за порушення цього терміну є втручанням у свободу пересування.

Після окупації Криму РФ поширила своє законодавство на територію півострова. Зокрема, стали застосовуватись обмеження щодо перебування іноземців. Тепер для перебування в Криму від усіх негромадян Росії окупаційна влада вимагає наявність візи або ж обмежує термін перебування до 90 днів протягом 180. У такі умови потрапили як громадяни України, які відмовилися від автоматично нав’язаного громадянства, так і іноземці, які легально проживали на території Криму до окупації.

Внаслідок застосування такого законодавства, кримчани могли опинитися у кількох типових ситуаціях, які обмежували їхню свободу пересування.

Відмова у в’їзді на територію півострова

Після окупації деякі громадяни України отримали заборону на в’їзд на територію Криму, незважаючи на те що вони тривалий час проживали на острові або мали Кримську прописку. Одним із таких людей виявився Олег Хоменок, відомий медіатренер.

29 жовтня 2012 року він отримав відмову на в’їзд до Російської Федерації терміном на п’ять років. Оскільки з 1 квітня 2014 року на території Кримського півострова застосовується законодавство Російської Федерації, з цього часу дія заборони на в’їзд до Росії окупаційною владою була також поширена і на територію Кримського півострова.

Важливо відзначити, що на момент окупації його місце проживання було зареєстроване у Криму, там проживають його родичі та знаходиться його майно. Тепер Олег не може не лише повернутися додому, але також не має доступу до свого майна та можливості регулярно бачитися з близькими.

Іншим прикладом подібної заборони є Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров. Лідери кримськотатарського національного руху отримали від російської влади заборону на в’їзд до Криму. При цьому Мустафі Джемілєву повідомлення про заборону на в’їзд до Криму було вручено при виїзді з території півострова, Рефату Чубарову — при спробі в’їхати. Хоча обидва політики багато часу проводили в Києві, у Криму залишилося їхнє майно, сім’ї та основне місце проживання.

Важливо відзначити, що хоча дії російської влади виглядають як заборона на в’їзд на територію РФ іноземцям, ця ситуація може бути кваліфікована інакше. Так як їхнє перебування на території Криму було законним, а виїзд за його межі тимчасовим, подібні дії РФ можна кваліфікувати як висилку.

Подібний випадок можемо знайти у справі Nolan and K.V. Russia, де Суд дійшов висновку, що відмова влади допустити громадянина до місця проживання після його тимчасового виїзду за межі території держави може розглядатися як висилка.

Окремі проблеми очікували й громадян України, які подали заяву “про своє бажання зберегти наявне у них та (або) їх неповнолітніх дітей інше громадянство або залишитися особами без громадянства” (відповідно до статті 4 ФКЗ-6). Тепер вони безуспішно намагаються отримати у російській міграційній службі посвідку на проживання.

У цьому випадку втручанням у свободу пересування можемо розглядати як вимогу про отримання посвідки на проживання, так і саму відмову у видачі такого документа. Подібне втручання також не можна розглядати як засноване на законі. Так, воно не передбачає ситуацію з іноземцями, які опинилися на підконтрольних Росії територіях через зміну юрисдикції. Так само будь-яка відмова у видачі посвідки на проживання або реєстрації місця проживання також не буде заснована на законі: жодна з процедур не може стосуватися громадян України, які проживали в Криму.

Як ми вже писали раніше, окупація неминуче несе за собою обмеження свободи пересування, яке також може бути допущене з боку української влади.

Однією з таких ситуація є штраф за спробу перетнути контрольні пункти у разі втрати документів у період перебування в Криму (ст. 204-2 КпАП України), що також є втручанням у свободу пересування.

При цьому штраф накладається саме через відсутність документів під час виїзду з тимчасово окупованої території, а не за сам факт втрати. На окупованій території відсутні державні органи України, через які можна було б відновити втрачені документи і, таким чином, вільно виїхати з території півострова. Отже, у цьому прикладі виникає питання про пропорційність втручання.

Однак відмова у допуску громадян України, які проживають у Криму, на материкову частину України навряд чи може бути визнана пропорційною. Адже такий громадянин має нагоду виїхати з Криму через територію РФ, і згідно зі ст. 33 Конституції України, він не може бути позбавлений права повернутися до України. Тобто такі заходи, якщо вони не пов’язані з небезпекою, що існує безпосередньо на самому перешийку або шляхом найближчого слідування, не можуть досягати будь-якої мети, а тому є непропорційними.

_______________________________________________

Статтю підготовлено на основі Тематичного огляду ситуації з правами людини в умовах окупації «Крим без правил. Випуск №1. Свобода пересування та свобода вибору місця проживання».