З моменту окупації РФ розповсюдила своє законодавство на територію Кримського півострова. Зокрема, на території Криму почали діяти обмеження щодо перебування іноземців. Тепер, якщо для цього не потрібна віза, іноземець може перебувати на території РФ без реєстрації протягом 90 днів протягом кожних 180 днів. Однак навіть наявність спеціального закону про статус іноземців не виправдовує таке втручання у свободу пересування щодо тих, хто постійно проживав у Криму.

Так, законодавством РФ передбачено обмеження щодо тих іноземців, які в’їжджають до країни. Але ці умови не включають ті ситуації, коли іноземець опиняється під юрисдикцією РФ внаслідок окупації, при цьому не здійснюючи переміщення в просторі. У цьому випадку застосовуються положення статті 49 Женевської конвенції IV про захист цивільного населення під час війни, яка забороняє висилку осіб, які проживають на окупованій території, із цієї території.

Розглянемо приклад Ісмета Юксель, етнічного кримського татарина, який є громадянином Туреччини, має посвідку на проживання в Україні та проживав у Криму. Там проживала його сім’я й вівся бізнес. У серпні 2014 року Ісмет не був допущений на територію Криму та отримав заборону на в’їзд на територію РФ терміном на п’ять років.

У цьому випадку висилку можна оскаржити в міжнародних органах, наприклад, подати скаргу до Європейського суду з прав людини.

Для того, щоб розглянути питання про порушення свободи пересування або свободи вибору місця проживання перед міжнародними органами, необхідно (1) показати, в чому саме полягало втручання, (2) оцінити, чи було воно законним і за необхідності (3) аргументувати позицію про непропорційність такого втручання.

Нагадаємо, що контроль за в’їздом-виїздом, терміном перебування та відповідальність за порушення цього терміну є втручанням у свободу пересування. У цій ситуації цілком застосовні статті 8 Європейської конвенції з прав людини, а також статті 1 Першого Протоколу та статті 2 Протоколу № 4, як і у випадку із висилкою громадян України з Криму, таких як Синавер Кадиров чи Олег Хоменюк. Проте застосування статті 2 Протоколу 4 можливе з певною специфікою, пов’язаною з громадянством І. Юкселя.

Стаття 2 Протоколу № 4 гарантує свободу пересування в межах держави кожному, хто на законних підставах перебуває на його території. Тобто ця норма не проводить різницю між громадянами та не громадянами. Ба більше, у цьому прикладі законність перебування І. Юкселя на території України підтверджується посвідкою на проживання. При цьому наголос варто зробити також на тому, що заявник не планував здійснити візит на окуповану територію. Він намагався повернутися додому після короткочасного виїзду.

Також у таких випадках можна розглядати застосування статті 3 Протоколу № 4 (заборона висилки громадян) та статті 1 Протоколу № 7 (процедурні гарантії при висилці іноземців).

Слід нагадати, що Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції від 27 березня 2014 року A/RES/68/262 про територіальну цілісність України закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати зміни статусу АР Крим та міста Севастополя на основі референдуму, що пройшов 16 березня, а також утримуватися від будь-яких дій, які можна було б витлумачити як таке визнання. Стаття 1 Протоколу № 7 встановлює, що іноземець, який на законних підставах проживає на території будь-якої держави, не може бути висланий з неї інакше як на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість

(a) подати аргументи проти його висилки;

(b) вимагати перегляду його справи;

(c) з цією метою бути представленим перед компетентним органом або перед однією чи кількома особами, призначеними таким органом.

Таким чином, для застосування цих гарантій необхідно, аби іноземець, що висилається, проживав на території Російської Федерації і був висланий з території Російської Федерації. Вимога про невизнання зміни статусу АР Крим не дає змоги розглядати висилку з території Кримського півострова як висилку з території РФ.

Ця справа також цікава з погляду перспектив звернення до Комітету ООН з прав людини (КПЛ ООН).

Стаття 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права не наголошує на громадянстві і гарантує кожному право на повернення у “свою країну”. При цьому сфера охоплення поняття «своя країна» ширша за сферу охоплення поняття «країна свого громадянства», сказано в Зауваженнях загального порядку № 27 КПЛ ООН. Таким чином, це поняття не обмежене громадянством, набутим при народженні або внаслідок натуралізації; але також поширюється щонайменше на осіб, які в силу своїх особливих зв’язків з країною, що розглядається, або своїх претензій щодо цієї країни можуть розглядатися як іноземці. Такими можуть бути, наприклад, «громадяни країни, які були позбавлені в ній свого громадянства, порушуючи міжнародне право, або особи, чия країна громадянства була включена в іншу національну освіту або передана їй, проте в отриманні громадянства цієї освіти їм відмовляється».

Формулювання пункту 4 статті 12, як зазначає Комітет, також допускає ширше тлумачення, яке може охоплювати й інші категорії, серед яких і особи, що тривало проживають у країні (зокрема апатридів), які були довільно позбавлені права на набуття громадянства країни проживання.

Під час підготовки скарг до ЄСПЛ та КПЛ ООН з цього питання також важливо пам’ятати, що існують ефективні засоби правового захисту, які необхідно вичерпати для прийнятності скарги: заборона на в’їзд до Росії може бути оскаржена в окупаційних та/або російських судах.

_______________________________________________

Статтю підготовлено на основі Тематичного огляду ситуації з правами людини в умовах окупації «Крим без правил. Випуск №1. Свобода пересування та свобода вибору місця проживання».